Продам книгу «КОЛИМА». Автор І.І. Іванов.
Київ: Радянський письменник, 1989.–223с.

Для мільйонів безвинних людей Колима стала одним з найстрахітливіших місць часів сталінських репресій. Багато їх навічно захоронено під мовчазними снігами «Серпантинки» – зловісного табору смерті.
Повість «Колима» – один з таких документів.
Саме цим твором дебютував автор у… 77 років.

Книга в ідеальному стані. Пересилання за передоплатою. Олх-доставки немає.

Зміст
Іван Іванов та книга його життя
І. «ЧЕЛЮСКІН»
Присвоєння категорії
Перший погляд, перше знайомство
Коні і люди
Ми і наша робота
Убивці
Наші «царі» і «боги»
«Боги» меншого калібру
Найсвітліший місяць
Мої друзі-політики
Цимборевич
Будні і свята Колими
ІІ. ТАБІР ПОВІЛЬНОЇ СМЕРТІ
Перші враження
Нові стосунки, нові знайомства
Спроба самогубства
Нескорена
Есперимент
Василь Федорович
Ганецький
«Ланцюжок дружньої допомоги»
Історія Веллінга
Жіноче питання на Колимі
Пожежа та її наслідки
Зустрічний
Страшні дні
РПР і самоосвіта
«Вогняний бог»
Перше враження від «Нової»
Мацей Седньов
«Нова» з висоти пташиного польоту
Стихія
Друг людини
Ні кінця ні краю

Іванов Іван Іванович народився 8 березня 1911 в Петербурзі. Син пітерського робітника і білоруської селянки.
У сімнадцятому через злидні сім'я переїхала у білоруське село Конаткевичі.
У 1920 Ваня з батьками переїхав до Києва. Батько працював лимарем у Головних залізничних майстернях.
Тоді ж дев'ятирічний Ваня вступив у Другу залізничну трудову школу-семирічку на Солом'янці. Його учителем української мови і літератури був М. Рильський.
У 1926 закінчив школу, і у 15 років іде працювати й водночас учитися в київську вузлову залізничну школу ФЗН. Працював токарем IV розряду по 1930-й рік на Київському паровозовагоноремонтному заводі.
В 1930 вступає до Лінгвістичного інституту. Там слухав лекції Драй-Хмари, Калиновича, Миколи Зерова.
Самотужки опанував французьку та італійську мову.
Через голод довелося покинути навчання після двох курсів і перебратися на батьківщину дружини (одружився він студентом), на Сумщину, в Ромни.
До 2 листопада 1936 двадцятип’ятирічний Іванов працював учителем російської мови і літератури в старших класах Роменської школи №4. У грудні 1936 року був заарештований як «учасник контрреволюційної троцькістської організації». А 9 березня 1937 після 4 місяців тюрми Особливою нарадою при НКВС СРСР був засуджений на 3 роки виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Колимі.
Ст. 58, п. 10 – контрреволюційна агітація. «Троцькіст», «Ворог народу».
По дорозі на Колиму арештантські ешелони переформовувалися в Уфі. У 37-му сталінський конвейєр працював уже з розмахом: на шести коліях стояли ешелони, в'язнів під конвоєм юрмами гнали на санобробку, бігцем, бо на підході нові й нові ешелони, а лазня й вошобійка були такі, що здатні водночас вмістити цілу дивізію.
…От, виявляється, яка відстань від Києва до Владивостока – 40 діб в арештантському «телятнику».
Вижити за будь-яких обставин, за всяку ціну.
Не просто вижити, а й допомогти іншим. Отим доходягам, які от-от підуть під сопки, у вічну мерзлоту, які з голоду, незгірш від ленінградського блокадного, опустилися і, забувши в лиховісному царстві Колими свої професорські чи комбригівські звання, риються, як черва, на помийних ямах.
Не можна без хвилювання читати епізоди про діяння «ланцюжка допомоги». Самі голодні до памороків, зеки-політики – «фашисти», «зрадники Батьківщини», «вороги народу» – діляться крихтами пайкового хліба з товаришами по нещастю, в'язнями зловісної 58 ст., підтримують плечем і дорогоцінним, як хліб, словом. І це людське добро вони змушені чинити за всіма правилами конспірації, бо навколо стукачі, провокатори, вивідники, донощики, щедро навербовані з табірних покидьків.
Відчайдушна спроба протистояти тупій машині винищення непосильною працею та голодом на золотокопальнях Нижнього Хатинаха, споріднені з відважними підпільними групами опору, що невдовзі виникатимуть у жахних катівнях фашистських концтаборів, навіть у так званих таборах знищення, звідки, здавалося б, вихід єдиний – через трубу крематорію в небо.
У рукописі змальовано і безслідне зникнення людей, коли на ранок оголюється на нарах чергова постіль, і смерть від каторжної праці у вибоях золотих копалень, і замерзлі трупи з шестизначними номерами на бирках, прив'язаних до скоцюрблених ніг, і вічний супутник колимчанина голод, і навіть спроба власного самогубства. Не обходить він мовчанкою і бруду табірного буття – знущань, мордобоїв, триповерхового матюка, щохвилинного знищення людської гідності, принижень, терору кримінальників, запопадливого слугування «шісток», гомиків-«дівчат», безносих сифілітиків, «жіночого питання» на Колимі, жорстоких витівок карних злочинців, що кидають у баланду «м'ясце» – відрубані людські пальці, і спотворені пиятикою та безкарністю психіки табірного начальства – одне слово, того, що становить невимовно тяжкий моральний клімат місць ув'язнення.
І якими ж незнищимими душами постають серед смертей, багнюки, людського сміття Комбриг з відрубаною шаблею білополяка половиною обличчя, старий більшовик-ленінець Ганецький, колишній директор Музею Жовтневої революції в Москві, лікпом Веллінг, професор Чалков, білоруський поет Мацей Седньов, кремезняк Цимборевич, завліт польського театру в Києві, і багато-багато інших дійових осіб колимської драми – реальні люди, з плоттю, кров'ю, стражданнями, долею.
Одного разу життя автору полегшило добре знання літератури. Аферист, який непогано влаштувався у колимському таборі, запропонував йому за харчі розповідати сюжети творів. При відсутності розваг такі оповідки були популярні у в’язницях СРСР. «Літературу я любив і вмів передати свою любов слухачам. Але такої аудиторії я не зустрічав ніколи. Слухали як заворожені, не спускаючи з мене очей. Слухали, як заворожені, не спускаючи з мене очей, і я бачив по очах, як хвилює їх доля Анни і Вронського, як переживають зустріч матері з сином... Толстой і Достоєвський, Пушкін, Лермонтов, Горький і Лєсков – усе, що цікавило мою строкату аудиторію, я переповів своїм вдячним слухачам. Гоголя доводилося розповідати двічі, так би мовити, «на біс». Два місяці, якщо не більше, тривали ці вечірні розмови. Посилене харчування підтримало мої фізичні сили».
Коли працював на самоті, читати курс лекцій з історії російської літератури... вагонеткам.
Перехоплює горло, коли читаєш у «Колимі», як в опустілому вибої учень, молоденький зек, виголошує лекції про Достоевського чи декламуе вірші Фета… порожнім вагонеткам. Як у куточку барака, начиненого людьми, смородом та паразитами, дискутує з репресованим білоруським поетом про переклади з Богдановича, аналізує музу Жеромського з поляком Цимборевичем.
Письменнику продовжили ув’язнення ще на 10 років.
Хатинахські особісти, аби замести сліди, підпалили будинок особливого відділу. У пожежі згоріли справи про «доважки». Отже, до уваги бралися тільки первісні вироки особливої наради, і по закінченні трирічного строку зек І. І. Іванов досить несподівано для себе 2 грудня 1939 р. став «вольняшкою».
А на ранок – пурга!
Безпросвітна, глуха колимська пурга, що відрізав не лише край землі від світу, а й барак од барака.
З сусідньої копальні Водоп'янова на Магадан мав іти автобус із звільненими, але до нього 20км сліпої снігової стихії. Ув'язнення, тепер уже вільної людини, зробилося ще нестерпнішим.
Пурга тривала 2 тижні.
Ледь вона вщухла, ледь проштовхнули надвір двері барака, він вирушив у путь.
20 км по горло в снігу. Пішки. Без вогника. Без орієнтира.
По раз брав відчай: не здолати цих останніх кілометрів до волі. Та він продирався крізь сніги. Знесилівши, повз. На «материку» віддано чекають мати, дочка й дружина
Але на останній автобус до останнього пароплава Магадан–Владивосток він трішки не встиг. Навігація на Охотському морі закривалася до весни.
Шлях залишався єдиний – назад.
До весни він найнявся в контору золотокопалень «Льодяна».
Після звільнення працював бухгалтером, учителем російської мови та літератури в Хабаровському краї, Якутії.
Побоюючись повторного арешту, він повертається в Україну аж 1949 р.
І, звичайно ж, не здобув ні прописки, ні роботи. Для проживання дозволено лише 50-кілометрову зону за Києвом.
З Колими крім аркушів з новими віршами, привезе цілу папку колимських краєвидів аквареллю, гуашшю та сангіною, намальованих уже «вольняшкою».
З превеликими труднощами улаштувався на паровозовагоноремонтному заводі бухгалтером. Але жити довелося в Клавдієві, Мотовилівці, потім у Боярці.
Закінчив Київський педагогічний інститут, проте до вчителювання не був допущений. 1951-1971 – бібліотекар Боярської середньої школи №1, облаштовує краєзнавчий музей. Викладав у вечірній школі.
У 1958 – Реабілітація.
Написати свою «Колиму» він вирішив 1958 року. Хвороба обірвала рукопис на півслові. «За кадром» лишився зокрема, його останній, третій зеківський рік – «найстрашніший з усіх», як устиг написати Іван Іванович на випущених сторінках.
На жаль, він не дожив кілька місяців, аби побачити свою багаторічну працю в друкованому вигляді.
В Росії його «Колиму» так і не видали