Сільва мов тиха біла хмаринка, яка заблукала серед бетону й байдужості.
Ця китя скромна й дуже чутлива. Вона не рветься наперед, не намагається виділитись серед інших. Вона просто є: чиста, м’яка, світла.
Сільва дивиться уважно і тихо ніби питає: чи можна вже довіритись? Чи є тут хтось, хто помітить саме її? Хтось, для кого вона стане родиною, а не просто однією з багатьох?
Сільва чекає. Тихо. Бо найніжніші серця часто мовчать, але люблять найсильніше.