Павло Загребельний. ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ.
Том 2. СМЕРТЬ У КИЄВІ. ПЕРВОМІСТ. Романи.
Київ: Дніпро, 1984р. – Т. 2. – 663с.

Коленкорова палітурка. Збільшений формат. Новий стан.
Пересилання за попередньою передоплатою. Олх-доставки немає.

До 2 тому творів відомого українського письменника входять історичні романи про Київську Русь середини XII–XIII початку століття «СМЕРТЬ У КИЄВІ» та «ПЕРВОМІСТ». Твори відзначені Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

«СМЕРТЬ У КИЄВІ» – роман про Київську Русь. Події відбуваються у XII столітті за часів жорстоких і кривавих міжусобних воєн.
Князь Суздальський Юрій Долгорукий – правитель розсудливий, обдарований державного мудрістю – замислив об'єднати землі руські, встановити між ними мир і злагоду. Заради нього, а не для слави зібрався він іти на Київ, виступити проти Ізяслава та інших непримиримих князів. Нелегкий був той шлях, багато перешкод чинили Юрію боярство і церковники, які не зупинялися перед найтяжчими злочинами, щоб зганьбити Долгорукого, не допустити його до Києва. Та це нікому не вдалося. І от Юрій, син Мономаха, праправнук Володимира Великого, відірваний од Києва цілих п'ятдесят літ, повертається до славного слов'янського града, щоб сісти на стіл батька свого, своїх дідів-прадідів. Радісно зустрічала його сила-силенна народу, йому відчинені усі брами міста – великий князь в'їздить у Київ...

«ПЕРВОМІСТ» – роман про Київську Русь, коли наказом Володимира Мономаха було збудовано першу велику споруду давнини – міст через Дніпро. Події роману розгортаються навколо цього мосту, це розповідь про людей, які стерегли, доглядали і охороняли Первоміст.
В центрі роману – доля молодого мостищанина Маркерія, який не піддався підступним чарам розбещеної дружини Воєводи і не зрадив свого кохання до прекрасної Світляни. У лиху годину, коли обступали Київ Батиєві орди, саме Маркерію судилося вирішити долю Первомосту.

Загребельний Павло Архипович (25 серпня 1924, с. Солошине, Кобеляцький район, Полтавська губернія, Українська РСР, СРСР – 3 лютого 2009, Київ, Україна) – український письменник, сценарист, Герой України (2004), лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976–1981), член ЦК КПУ (1981–1990).

Про свої ранні дитячі роки письменник згадував: «У селі на Полтавщині, де я народився та ріс, 90 % мешканців були неписьменними, і моя мати в тому числі. Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У 5 років я вже чудово читав».
Мати померла рано, коли йому виповнилося 6 років. Ростила Павла мачуха, з якою у нього були досить важкі стосунки.
1941 він закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник у віці 16 років та 10 місяців пішов добровольцем на фронт.
Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 був поранений.
Після шпиталю знову військове училище, знову фронт.
У серпні 1942 знову отримав тяжке поранення в груди, у непритомному стані потрапив у полон до нацистів й перебував у концтаборі до лютого 1945.
У 1945 працює у радянській воєнній місії в Німеччині.
З 1945 по 1946 – рахівник колгоспу.
З 1946 по 1951 – навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету.
У 1951 закінчив філологічний ф-т Дніпропетровського університету.
Півтора десятиліття був на журналістській роботі:
-з 1951 працював літературним консультантом Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературним редактором обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда»,
-з 1954 спершу як літературним консультантом, завідувач відділом, а потім заступником головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві.
Водночас займався письменницькою працею.
У 1960 П. Загребельний став членом Комуністичної партії Радянського Союзу.
У 1961–1963 працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).
У 1964–1973 – відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України.
У 1973–1979 – секретар, у 1979–1986-х – 1-й секретар правління Спілки письменників України

Загребельний рятував від переслідування радянською владою тих письменників, яких тепер називають «шістдесятниками». Узяв до себе на роботу Івана Драча після його звільнення з університету. Почав друкувати М.Вінграновського, І.Дзюбу, Є.Гуцала й інших, бо хотів, щоби «нова хвиля ввійшла в українську літературу». За словами В.Коротича, для усунення П.Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Б.Олійник, зокрема шляхом написання доносів.
Голова Комітету з Державних премій ім. Тараса Шевченка (1979–1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996–11.2005).
Помер 3 лютого 2009 р. від туберкульозу у віці 84 роки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Павло Загребельний залишив щоденник про своє життя. Дружина Елла вирішила, що опублікують його лише через 20 років після смерті.

Коли Загребельного запитали, як йому вдалося стати одним із найбільш популярних українських авторів, він відповів: «Я не належав до людей, які мріяли стати письменником із дитинства. Віршів ніколи не писав і не пишу – не знаю, як це робиться… Хоча я дуже люблю поезію, якщо вона справжня. Вона дає почуття мови, вчить вмілому поводженню з нею… Приїхавши додому (після війни), півроку я працював у колгоспі бухгалтером, потім вступив до філологічного факультету університету. Вибрав його виключно через незнання: слово «філологія» переклав як «любов до науки». Хотілося просто чогось вчитися, а опинився в самій гущавині майбутніх поетів та поетес… Там я дізнався, що філологія – це зовсім не те, що думав, а любов до слова. Але навчався найкраще, університет закінчив з відзнакою… Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 42-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким... несправжнім! А після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»
Вже перші спроби Павла Загребельного виплеснути свої емоції та враження на папір виявилися успішними: серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала повість з автобіографічною основою «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі, а через три роки побачив світ перший роман – «Європа 45» (1959).
У наступні роки Загребельний створив ще близько сорока романів.
Багато з них були перекладені 23 мовами світу!
Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), над яким письменник працював 6 років (1962–1968). У цьому творі автор органічно поєднав далеке минуле та сучасність. Створений майстром образ Софії Київської проступає в романі крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити диво – Софію Київську, та собор знову й знову поставав.
Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено також роман «Роксолана» (1980).
У 1960-х зросла популярність Загребельного не лише як письменника, а і як енергійного й талановитого редактора-новатора «Літературої газети», переіменованої ним у 1961 р.на «Літературну Україну». Це видання під керівництвом Павла Загребельного упродовж 3-х років стало справжньою трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки.
За досягнення у літературній роботі письменник був удостоєний низкою нагород, зокрема Державної премії СРСР за роман «Розгін» (1978), проте це зовсім не означає, що він якимось чином намагався «товаришувати» з урядом. Навпаки, у ЦК його вважали одним із найбільш непередбачуваних авторів через прямолінійність та іронічність.
На початку 60-х, коли Загребельний очолював газету «Літературна Україна», за публікації молодих авторів – І.Драча, Л.Костенко, В.Симоненка, Д.Павличка він втратив посаду і мав проблеми з друком своїх творів.
Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії. Прозаїк і драматург, він активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі («Належними устами: статті, есе, портрети» 1996 та «Думки нарозхрист: 1974 – 2003 (остання прижиттєва книжка).