У тебе є техніка.
Не стара. Не зламана.
Фотоапарат.
Відеокамера.
Смартфон.
Планшет.
Дрон.
Освітлення. Стабілізатори.
Вона могла би створювати.
Знімати. Вловлювати світло.
Нести кадри, від яких завмирає серце.
Але вона мовчить.
І є діти.
Не ті, що мають усе.
А ті, що мріють — про одне натискання кнопки «Запис».
Про можливість побачити себе в кадрі.
Не тому, що красиві.
А тому що живі.
У нас — шаховий дитячий клуб.
Але тут — не про фігури.
Тут — про рух. Про вибір. Про майбутнє.
Ми вчимо не грі.
Ми вчимо думати. творити. бачити.
А ще — цінувати кожну річ,
бо кожна з них прийшла від когось,
хто міг залишити собі — але обрав віддати.

Бо для тебе — це пристрій.
А для дитини — це шанс.
Побачити себе. Відчути вагу кадру.
Усвідомити, що вона — важлива.
І може, вперше — не промовчить.

І коли вона зніме перше відео, зробить перше фото,
підключить світло —
в кадрі вже будеш ти.
Хоча тебе там не видно.

Можливо, саме через твою річ
дитина вперше відчує:
“Я — можу. Я — вартий. Я — живу.”