Вона лежить. Мовчить. Чекає.
Не тому, що зламана.
А тому, що її перестали торкатися.

Плазма. Відеокамера. Скутер.
Комп’ютер. Монітор. Електровелосипед.
Те, що колись дарувало радість.
Те, що колись було потрібне.
А тепер — просто є.

Але ж техніка живе лише тоді, коли служить.
Коли дарує рух. Картинку. Мрію.
Коли комусь — дуже потрібна.

А поруч є дитина.
Не з реклами. Не з «ідеальної» сім’ї.
Просто — справжня.
З серцем, яке хоче зробити щось не заради оцінки.
А просто — вперше. Просто — щиро. Просто — для себе.

У нашому клубі діти не вчаться професії.
Вони вчаться бачити себе.
В кадрі. В русі. В світлі.
Відео стає їхнім голосом.
Фото — їхнім доказом: «Я існую».
Світло — їхньою вірою, що темрява — не назавжди.

Ми шукаємо речі, які ще дихають.
Які ще хочуть жити — але не знають як.

І якщо ти віддаси —
це буде не річ. І не жест.
Це буде — шанс. Теплий. Живий. Справжній.

Колись ця дитина виросте.
І, можливо, стане режисером.
А можливо — ні.
Але вона назавжди запам’ятає,
як хтось колись повірив у неї.
І віддав камеру. Чи комп’ютер. Чи велосипед.
Просто так. Без умов. Із теплом усередині.

Дай речам шанс.
І вони відкриють світ,
який ти ніколи не бачив —
очима дитини, якій ти
подарував надію.