Книга яку варто прочитати! І це не просто емоції чи заклик до звернення уваги на публікацію. Написана людиною, яка не по розповідях, а на власному житті відчула лещата страшної російсько-української війни. Тут ви не побачити хвалебних од чи лютої ненависті, Ви тут відчуєте реальність, те що вам не розкажуть по телевізорі і не напишуть в газетах. Книга захоплює з перших сторінок. Знаєте, як це – вмощуєшся зручніше, береш книгу до рук і все, ти в тій реальності… ніби дивишся на світ очима автора, відчуваєш його душевні переживання, сумніви відносно прийнятих рішень, і війну у всій її потворності і руйнації…

Якщо Ви шукали книгу про російсько-українську війну без прикрас, тоді ця книга для Вас.

Уривок

Ми ходили забирати 200. Не вперше, але... Шокує не те, що він пролежав під посадкою з півроку чи більше, і коли я підіймав його, аби перекласти в мішок, нога просто відірвалася... І голову поклали окремо, бо не було їй чим триматися чорного тіла. Чи пак, скелету... Лише завдяки одягу та шолому щось трималось купи.
Що, важко читати? Співчуваю. Але так було, і не моя справа щось викидати з тексту, аби... Зробити правду не такою страшною.
Бо робити то не важко. Бо на війні робишся байдужим та тупієш відчуттями, і забрати з посадки гниле тіло (нехай вибачать рідні хлопця, але така правда) - проста робота. Ніякого страху чи відрази, лише... Сум. Смуток. Співчуття... І думка, що якщо ти так лежатимеш, хтось і тебе забере. А не як ці, з бригади 32! Так, я називаю їх, бо своїх же не кидають, правда? То схєралі ви кинули побратима, нехай мертвого? Щокілька діб проходили повз нього на ротацію, і виходили тією ж дорогою, невже важко було взяти мішок та ноші і винести? Повернути батьками "зниклого без вісти..."
І ті, що після вас, теж. "Не наш, хай лежить?"
Я не засуджую вас. Я знаю, в яких умовах вам доводилося існувати, за 50 метрів від пдрів, під постійними обстрілами, під дощем і в болоті... Але ви ж могли взяти з собою двох бійців, які б одразу повернулися? Ви цього не зробили...
Зробили ми з Томом. Ледь засутеніло, пішли в посадку, за триста метрів від ворожого кулемета. Добре, посадка прикривала, і пагорб... Ми забрали тіло. І потім удвох несли його, вже легке, але таке важке... Щомиті чекаючи що нас помітять і почнуть "накривати". І ще два кілометри до "евака", і ще двадцять нашим "Хаммерам" у тил, і ще кілька сотень кілометрів батькам... Так, і це зробив наш батальйон, не ваш. Не тридцять друга бригада.
І син, чи батько, він повернувся додому... Завдяки тому, що знайшлися люди, яким було не важко... Забрати з поля бою мертве тіло. А потім ще одне, з іншої посадки..
Вбита надія, але й померла тривога. Лише прощання і пам'ять... І повернення додому... Назавжди.